ПРО ЩО
ЗАБУВ БАТЬКО...
…Синку, я звертаюсь до тебе ,
коли ти уже заснув, підклавши ручку собі під голівку. Я дивлюсь на тебе і бачу,
як ти мило спиш. Декілька хвилин назад коли я сидів у своєму робочому кабінеті
і переглядав деякі документи, мене раптом накрила хвиля каяття. І я прийшов до
тебе з усвідомленням власної провини.
І ось про що я думаю, синку: увесь
день я дуже суворо обходився з тобою. Я насварив тебе, коли ти
збирався в школу – за те, що ти розмастив бруд рушником по обличчі. Насварив за нечищене взуття. Я не стримався і назвав
тебе образливими словами, коли ти ненароком впустив на підлогу свої речі.
За сніданком, я також знайшов до
чого причепитись: ти пролив сік… ковтав великими кусками їжу… намастив
неправильно хліб маслом. А коли я уже сів у машину, і ти крикнув : «Допобачення
, тату!» я не знайшов нічого кращого, як відповісти нахмуривши брови : «Зараз
же розправ плечі!»
Вечором все повторилось знову.
Повертаючись додому, я побачив, як ти повзав на колінах, граючись з друзями в
кульки прямо на асфальті. На шкарпетках у тебе протерлись дірки, і я, не думаючи, як
принизливо це для тебе, на очах у друзів
прогнав тебе з вулиці додому. «Шкарпетки коштують дорого – купував би їх сам, тоді
беріг би!» І як тільки у батька язик повернувся таке сказати синові!..
А потім, коли я читав у себе в бібліотеці, ти несміливо зайшов до
мене, дивлячись на мене винними очима…я відірвався від читання, і змірявши тебе
невдоволеним поглядом буркнув : «Чого тобі?» Ти нічого не відповів, а тільки стрімголов
кинувся до мене, обійняв мене руками за шию і поцілував. Твої руки з так міцно
і з любов’ю тримались за мене, ніби сам
Всевишній уклав її у твоє маленьке сердечко і навіть моє зневажливе ставлення
не осушило її. А потім ти побіг, і я чув твої кроки по сходах…кроки мого сина…
Пройшло декілька хвилин і
газета випала з моїх рук. Мене охопив страх. Боже, подумав я, що зі мною робить звичка? Звичка
прискіпатись, наказувати – і це ти кожного дня отримуєш від мене за те, що ти
просто хлопчина. Не можу сказати , що я тебе не люблю, скоріше я надто багато
очікую від тебе, хоча ти просто малий для цього. А я міряю тебе мірками свого
власного віку.
А в твоєму характері скільки
доброго і чистого. Твоє маленьке серце насправді може бути дуже великим – як
світанок над горами. Я зрозумів це, коли сьогодні ти вбіг в бібліотеку і
поцілував мене та побажав спокійної ночі. Ти зробив це спонтанно, імпульсивно,
але це і добре. Все інше нічого не варте в порівнянні з цим. І ось зараз я
прийшов до тебе, і стою на колінах відчуваючи свою провину.
Звичайно, що це не викупить мою
вину перед тобою, тим більше, що ти все рівно
не зрозумів би мене, якщо б завтра ранком, після твого пробудження переказав усе сказане мною сьогодні. Незважаючи ні на
що, я буду справжнім батьком! Я стану тобі другом, твої переживання та радості
стануть моїми. І якщо, навіть, мені захочеться сказати щось образливе у твою
адресу, я прикушу язик. Я буду повторювати, як молитву: «Він поки що просто
дитина – маленький хлопчина»
Боюсь, що до цього, я сприймав
тебе, як дорослого, а не дитину. Але тепер особливо коли я бачу, як ти
звернувся калачиком у своєму ліжку, я розумію, що ти ще зовсім дитя. Ще вчора
спокійно спав на плечі своєї мами. А я дуже багато хотів від тебе…
У. Ливинстон Ларнед
Немає коментарів:
Дописати коментар